Кілька днів тому Яринка з ніжністю схилилася над своїм братиком Тимком і промовляла в його усміхнені оченята: «Ой ти співучий! Ой ти кректучий! Ой ти хитучий! Ти наш рухан! [тобто, той, хто рухається] Музика ти мала!...»

Cьогодні Тимкові 4 місяці.
Він уже точно стежить за переміщенням предмета.
Любить стояти з підтримкою.
Піднімає голову на 90%, повертає на 180%.
Спирається на лікті, лежачи на животику.
Перевертається з живота на бік.
Тягнеться двома руками, наче обіймає.
Притягує до себе іграшку, що висить або лежить поруч.
Вивчає одяг, хапає за одяг і за волосся, і за вухо (мамине).
Хапає предмети рукою.
Пускає бульбашки і плюється. Активно чухає зуби пальцями, гризе прорізувачі.
Сміється, коли його лоскочуть. Часто сміється, коли до нього щебече Яринка.
Пильно вдивляється вперед, точно стежить очима.
Упізнає Яринку і тата Андрія.
Знає, що таке "моня".
Любить брати свої ніжки в ручки.
Грається брязкальцями.
Спить ночами добре (як і від народження, не враховуючи кількох безсонних ночей у зв'язку із формуванням процесів у животику).
Часто засинає разом із Яринкою на обідній сон (через 15-20 хв. після неї).
Росте...

Яринка має величезну кількість іграшок: м’яких, твердих, музичних і безголосих. Позбуватися не хоче жодної із них. Але… Але власне іграшками, про які волала мені на вухо «купи, купи, купи…», вона грається рідко. Їй цікавіше взяти пояс від мого банного халата, і гратися, що це змія. Якось вона бавилася кольоровими фломастерами, ніби це дівчата, і сама дала їм прекрасні імена: «білявка», «чорнявка», «зеленка», «фіолетка» і «рожевка». Календарики – це гроші; усілякий мотлох, поназбируваний у паперовий пакет – це скарби або дорогоцінні подарунки для мами. Із різноманітних рушничків і ковдр вона робить собі бальні сукні, а гольф, не до кінця знятий з голови – це дуже гарна королівська зачіска.
У Яринки є своя «подружка Оксанка» - стовпчик посеред тротуару, що обмежує проїзд машин між поліклінікою та житловим будинком. Тим тротуаром ми постійно ходимо. Основа стовпця укріплена п’ятилітровою пластиковою пляшкою, засипаною піском, тобто стовпець стоїть у цій обрізаній посудині, немов квітка у горщику. Яринці ж це, напевно, засоціювалося з худорлявою дівчинкою у пишній спідничці. Тому, коли ми там проходимо, Яся обкручується навколо стовпчика, вітається зі своєю подружкою, дівчинкою Оксанкою (до того ж, ім’я було вибране самостійно), ще там щось їй каже, і ми йдемо далі.

Якось на зупинці громадського транспорту ми з Яринкою стали свідками дивної картини: одноногий дядько заскакував у битком-набиту маршрутку. Він був молодий, худорлявий, з красивою спортивною фігурою, мускулиста рука вчепилася за вхідний отвір і підтягнула усе тіло, єдина нога спритно підскочила на сходинку, двері маршрутки зачинилися й вона рушила.
Яринчиному схвилюванню не було меж. Вона ніяк не могла зрозуміти, як так може бути, що в чоловіка немає ноги. Чому її немає? І вона багато разів повторювала втішення, яке я їй сказала: мамо, коли той дядько потрапить на Небеса, Бог дасть йому другу ногу, і буде в нього дві ноги, і він зможе ними бігати... І вона згадувала про того дядька не один день, і не два, а кілька місяців поспіль.

Так само сильне враження справив на Ясю голуб, розчавлений машиною посеред базару. Вона переказувала усім нашим родичам і друзям, яке страшне вона бачила – мертвого голуба, у якого текла кров, і що той голуб більше не зможе літати. І кожен раз, коли ми проходимо тим місцем, вона згадує того голуба.

Також їй яскраво запам’яталася розбита вітрина. Якось ми проходили своїм звичним маршрутом між кіосків і магазинчиків, одна з вітрин виявилася розбитою, з неї стирчали гострі зубці скла. Прозорі уламки різноманітного діаметру, мов крижинки із замку Снігової королеви, валялися на тротуарі, саме там, де ми мали проходити. Я попередила доньку, щоб була обережною. І хоч уже минуло кілька місяців, від битого скла немає й сліду, магазинчик красується новою вітриною, коли ми проходимо тим місцем, Яринка вигукує: «Мамо, обережно, бите скло! Тут дуже багато битого скла!»

Дні, як камінчики, пущені у воду: бульк – і нема, кола у воді розходяться і зникають. Живу без репетиції, переді мною ноти – і треба читати з аркуша, відразу грати. Скільки ж я помиляюся! Ой-йо-йой… Хоча буває легше, коли трапиться знайомий пасаж, іноді мелодія виграється легко, летить вільно, а часом я плутаюсь в дієзах і паузах, беру не ті ноти, пальці потіють і затинаються.
Мій концерт слухають мої діти, вони кожного дня в залі, також мій чоловік. Коли я граю фальшиво, діти плачуть, а чоловік затуляє вуха, буває, що і діти, і чоловік мені співчувають, іноді радіють і пишаються мною, коли усе виходить гармонійно. Часто приходять послухати мама з татом, свекруха й свекор, брат із дружиною і сестра чоловіка, на свята – інші родичі, в залі час від часу з’являються друзі, знайомі і зовсім незнайомі люди… І я граю.
Часом зала переповнена, а часом – напівпорожня. Усе ж, є ціле коло постійних глядачів, які ніколи не зникають – Господь із Його анголами. Коли збиваюся, вони мені підказують і допомагають. Вони дивляться і завжди тепло усміхаються, мене часто це дивує. «Це лишень генеральна репетиція», - кажуть. «І Я вже знаю, як прекрасно ти гратимеш на концерті,» - додає Бог. А мені від того не легше. Часом почуття сорому накриє, часом – втоми і суму, іноді сумніваюся, чи варто взагалі грати, і кому потрібна ця немічна гра з помилками. Я знаю, що Господь хоче, щоб я завжди раділа, адже у виконавця на обличчі має цвісти усмішка. Але рідко вдається втілити це прохання в життя. А дні булькають у воду камінчиками, без вороття. І я продовжую бігти пальцями по бандурі, без репетиції, читаю нові й нові сторінки нот.

Христос народився!Славімо Його!

Книжка дуже актуальна для сучасних українських християн, адже у 90-ті (час навернення до Бога багатьох із нас) євангельські церкви наповнювала в основному студентська молодь, а зараз - це молоді люди, що утворили сім'ї, працюють на роботах, виховують дітей. У церкві рідко проповідується про те, як бути християнином на роботі, а у книжці це розглядаєьтся різнопланово і широко. Написано дотепно й цікаво, з гумором. Усім християнам, що працюють - рекомендую!!!